В умовах значних політичних, соціальних, економічних і культурних змін неухильно зростає кількість стресогенних і психотравмуючих чинників, які впливають на професійну і життєву діяльність, благополуччя і здоров’я людини.
Професія педагога належить до стресостійких професій і передбачає здатність особистості успішно здійснювати необхідну діяльність у складних умовах. У процесі трудової діяльності педагог систематично піддається психоемоційним впливам, пов’язаним із надмірними вимогами, високим рівнем контролю виробничих ситуацій, обмеженістю ресурсів щодо можливості їх зміни й удосконалення [1; 19]. Щоденне контактування з іншими суб’єктами та постійне вирішення різноманітних професійних завдань вимагає від педагога значних емоційних і енергетичних витрат, мобілізації власного фізичного та психологічного ресурсу, витривалості, швидкості реагування у процесі виконання професійних обов’язків, стресостійкості.
Серед науковців немає єдиного розуміння феномену «стресостійкість» і шляхів його вивчення. Частина авторів пов’язують стресостійкість з емоційною стійкістю [2, 7; 8]. Інші роблять акцент на стратегіях подолання, результативності роботи, фізіологічних характеристиках, можливостях саморегуляції. На основі аналізу психологічних досліджень з’ясовано, що стресостійкість є складною динамічною характеристикою, що визначає здатність людини протистояти стресовим впливам або впоратися із багатьма стресовими ситуаціями, активно перетворюючи їх або пристосовуючись до них, зберігаючи у стресогенній ситуації не лише цілісність організму й особистості, а й необхідний рівень якості розв’язуваних професійних завдань (В. А. Бодров). [7; 8]. Ця інтегративна властивість особистості передбачає взаємодію інтелектуальних, емоційних, вольових і мотиваційних компонентів психічної діяльності і забезпечує успішне досягнення мети діяльності в складній емотивній ситуації (П. Г. Зільберман) [12; 13].
Стресостійкість як властивість психіки відображає здатність людини успішно здійснювати необхідну діяльність (життєдіяльність) у стресогенних умовах. Вона передбачає взаємодію з усіма структурними характеристиками психіки як під час, так і після дії стресогенних чинників. До її функцій відносять: спрямованість на подолання перешкод; актуалізацію діяльності в екстремальних умовах; стабілізацію внутрішніх механізмів емоційно-вольової саморегуляції; забезпечення здатності до постійного відтворення високого рівня професійної мотивації.
Структурними компонентами стресостійкості є: когнітивний компонент (навички та уміння подолання стресових ситуацій, уміння ставити мету і планувати процес її досягнення, аутопсихологічна компетентність), соціально-емоційний компонент (емоційна і нервово-психічна урівноваженість), поведінковий компонент (асертивна поведінка, толерантність, комунікативні та міжособистісні навички, активність, саморозвиток і самопізнання). Когнітивний компонент стресостійкості передбачає розуміння причин стресу, осмислення педагогічної ситуації та включення її образу в цілісне уявлення педагога про себе, оточення і взаємозв’язки з ним; пошук і оцінка можливих засобів подолання стресу; пошук конструктивних стратегій подолання, пошук самопідкріплення і підтримки. Соціально-емоційний компонент стресостійкості передбачає усвідомлення і прийняття педагогом своїх почуттів і емоцій, потреб і бажань, оволодіння соціально прийнятними формами прояву почуттів, контроль динаміки переживання, усунення «застрягання»; зміну спрямованості особистості, корекцію життєвих цінностей або їх пріоритетів, розширення простору соціальних ролей, позицій і міжособистісних відносин тощо. Поведінковий компонент стресостійкості передбачає перебудову поведінки педагога, корекцію копінг-стратегій і планів, завдань і режимів діяльності, активізацію або дезактивацію поведінки педагога та його професійної діяльності [14].
Стресостійкість як інтегральна характеристика психічного розвитку формується у процесі онтогенезу людини на основі генетично зумовлених індивідуальних характеристик та багаторазового зіткнення особистості зі стресогенними чинниками [5; 6; 10; 15]. Це зіткнення передбачає оцінку стресової ситуації; регуляцію діяльності у стресогенних умовах; подолання стресу або копінгову поведінку; опрацювання травматичного досвіду.
Стресори професійної діяльності поділяються на загальні і специфічні (Д. Фонтан). До загальних стресорів відносяться:
- відсутність наукового підходу до організації діяльності, коли колектив працює у режимі «пожежної» команди;
- недостатня кількість співробітників, що змушує інших працювати у виснажливому режимі;
- через великий обсяг роботи вона виконується неякісно або її висока якість забезпечується надмірними зусиллями;
- порушення режиму робочого часу, коли робота виконується в понаднормові години;
- зміна ритму діяльності, що призводить до накопичення втоми, знесилення організму, психологічного вигорання;
- низький статус професії, низька заробітна платня;
- недостатні перспективи кар’єрного зростання;
- заорганізованість і формалізм (велика кількість нарад та засідань, на яких нічого не вирішується);
- «паперова творчість» (велика кількість планів і звітів) тощо [19].
Окремої уваги потребують специфічні професійні стресори, зокрема – ті, що пов’язані із виконанням функціональних обов’язків:
1) відсутність регламентації функціональних обов’язків, що ставить особистість у скрутну ситуацію: у випадку бездіяльності від неї вимагають активних дій; у випадку прояву ініціативи її звинувачують у перевищенні повноважень;
2) нереалістично високі домагання стосовно результатів власної діяльності та використання категоричного імперативу («У будь-якому випадку я повинен»); після виконання завдання – негативна самооцінка і самоприниження («Я отримав поразку, тобто я невдаха»); низька межа фрустрації («Я такого не витримаю», «Я цього не перенесу»);
3) ігнорування керівником думок підлеглого: керівник своїми діями може викликати стрес у підлеглого, оскільки може впливати на його життєдіяльність морально і матеріально (більша чи менша заробітна платня, премія, можливості кар’єрного просування, нескінчені критичні зауваження тощо);
4) особливості взаємодії з колегами по горизонталі можуть призводити до стресів у випадках психологічної несумісності, наявності яскраво виражених акцентуацій, різних поглядів на стратегію діяльності навчального підрозділу чи навчального закладу загалом [19].
Найвищий рівень стресу відзначено у людей, які працюють у системі «людина-людина» [8; 11; 15], до якої належать і педагоги. Особливості професійної діяльності педагога (як і багатьох інших професій в системі «людина-людина») є те, що окрім професійних знань і вмінь, значною мірою особистість використовує власні інтелектуальні та емоційно-вольові ресурси. Педагог є тим суб’єктом, який напрацьовує, зберігає і передає вихованцям із покоління в покоління кращі національні освітні та виховні традиції й досвід [19]. Тому протиріччя між динамічно зростаючими вимогами до якості професійно-педагогічної діяльності об’єктивізовані сучасними соціально-економічними реаліями (зростання обсягів інформації, ускладнення науково-методичної роботи, соціально-економічні перетворення тощо) та психофізіологічними, інтелектуальними і емоційними ресурсами особистості педагога, широким спектром професійних функцій, що підвищує ризик професійного стресу та синдрому так званого «професійного вигорання». При цьому порушується нормальний перебіг педагогічної діяльності, відбувається екстримізація (наближення до крайніх меж) взаємовідносин між усіма учасниками навчально-виховного процесу. Саме тому стає можливим професійний стрес [17;19].
Основними причинами розвитку стресу в педагогів є особливості змісту педагогічної діяльності та умов її реалізації в освітніх закладах різного типу: висока значимість праці та особиста відповідальність за якість навчання; дефіцит часу; різноманітність педагогічної діяльності; організаційні недоліки; низька матеріальна винагорода за працю. Різноманітність завдань і професійних проблем у педагогів часто породжує необхідність діяти по-новому за умов дефіциту інформації і часу, що може стати причиною стресових реакцій у вигляді втрати індивідом контролю свого стану і поведінки. У зв’язку зі змінами в системі освіти виникають нові зовнішні стрес-чинники: введення нових державних освітніх стандартів, зміни у навчальних планах, інформатизація та технологізація освіти, інноваційні процеси тощо, що вимагає від педагога активного, усвідомленого і гнучкого підходу до виконання професійних завдань. Виникнення стресових ситуацій під час вирішення нових завдань, вплив чинника небезпеки (або її загрози) супроводжується поспішністю у прийнятті рішень, зниженням швидкості актуалізації інформації та іншими негативними змінами у психічній сфері.
Педагогічна діяльність передбачає інтенсивну міжособистісну взаємодію між всіма учасниками навчально-виховного процесу, що також є хронічним стресором (В. А. Абабков, М. Перре) [1; 6]. Необхідність в активних та часто тривалих комунікаціях з різними суб’єктами освітнього процесу, у різних соціальних контекстах може призвести до негативних наслідків. На думку психологів, тривалий стрес, що пов’язаний із хронічним впливом негативних чинників (навіть якщо їх інтенсивність невелика) впливає на особистість значно сильніше, ніж сильні, але одноразові стресори [1; 6].
Унаслідок специфіки професійної діяльності стрес у педагогів носить накопичувальний характер. Вони часто не мають можливості своєчасно відреагувати на стрес, внаслідок чого відбувається його накопичення і концентрація, що приховує у собі небезпеку розвитку останньої стадії стресу – виснаження і емоційного вигорання. І. Г. Малкіна-Пих зазначає: навіть коли ситуація нормалізувалася, накопичене емоційне напруження може не слабшати, а спричиняти розлад діяльності систем організму. Багаторазове повторення або тривалість афективних реакцій у зв’язку із професійними труднощами, емоційне збудження може прийняти застійну стабільну форму [16].
Стрес у педагогічній діяльності носить пролонгований (розтягнутий у часі) характер, йому властиві частота, тривалість і повторюваність впливу чинника. Специфіка педагогічної діяльності передбачає виконання педагогом роботи тривалий час; переживання, пов’язані з професійною діяльністю, не припиняються із завершенням робочого дня. На думку психологів, люди, які виконують будь-яку складну роботу протягом тривалого часу, можуть перебувати у стресовій ситуації довше і відчувати більший вплив стресорів [16]. Саме цим можна пояснити прояви стресу в педагогів у різних аспектах: когнітивному, емоційному, поведінковому і фізичному.
З огляду на вищевкладене, можемо зробити висновок про необхідність певних особистісних якостей у педагогів задля ефективного виконання професійних обов’язків: активності, ініціативності, високого рівня комунікативності тощо [3; 4; 18]. Е. С. Романова вказує на професійні характеристики педагога, пов’язані з його стійкістю до стресу: комунікативні навички, психологічну та емоційну стійкість, терпимість і безоціночне ставлення до людей, здатність змінювати рішення відповідно до умов середовища [14].
Труднощі у вивченні детермінант та механізмів стресу і стресостійкості у професійній діяльності педагога пов’язані із оцінюванням специфіки прояву його реакцій на дію психологічних чинників. Професійна діяльність педагога містить специфічну систему джерел виникнення стресових станів, що зумовлене інформаційним, педагогічним, пізнавальним і організаційним характером педагогічної діяльності, високою інтенсивністю міжособистісної взаємодії з учнями, колегами, безпосереднім керівництвом.
