ЮРІЙ СТРАТОВИЧ: «Моє завдання — не ставити діагнози, а робити так, щоб їх не було»
Інтерв’ю з дитячим психіатром Юрієм Стратовичем про роботу з дітьми з особливими освітніми потребами, віру в дива, щоденну працю й любов до світу.
— Пане Юрію, розкажіть, будь ласка, про особливості вашої практики.
Переломними для мене стали 2014-2015 роки, коли я остаточно сформував новий підхід. Це сталося не випадково — ще в 2002 році я навчався в США і ознайомився з системою, де в центрі уваги стоїть людина, а не держава чи інституції. Тоді я зрозумів: усе має бути для людини, не для законів чи бюрократичних процедур, а саме для сім’ї. З того часу я максимально впроваджую цю філософію у свою роботу й уже понад 10 років додатково займаюся поведінковим менеджментом батьків. Ця ніша — справжнє відкриття. Я зрозумів, що підтримувати саме батьків критично важливо. Їм потрібно чути, що вони діють правильно, зміцнювати їхню впевненість. Адже коли батьки відчувають підтримку, це миттєво відображається на дитині — вони справді хочуть допомогти своїй дитині, але часто просто не знають, як це зробити правильно.
— Можливо, були якісь особливі випадки, які проілюстрували б для наших читачів розуміння можливостей дітей?
Одним із найяскравіших прикладів є історія 13-річної дівчинки з діагнозом нервова анорексія. Це був один із найскладніших випадків, але ми працювали, докладаючи всіх зусиль, і результат перевершив очікування. По-перше, не було жодного рецидиву. По-друге, сьогодні ця дівчинка вже лікарка-педіатриня і планує стати дитячою психіатринею. Уявляєте? Та сама дитина, яка колись боролася з власними проблемами і поборола їх, тепер допомагає іншим дітям.
Ще є один випадок. Я спостерігав дитину з важкою формою аутизму, коли їй було лише 2 роки, а потім не бачив її цілих 15 років. Мама тоді не прийняла діагноз — це типова реакція, до речі, — але все ж таки старанно виконувала всі мої рекомендації. І от через роки мама розповідає, що дитина — геній програмування, його запрошують в різні країни – і то в 17 років! Усі кажуть про його неймовірний потенціал.
Це змусило мене ще раз переосмислити можливості дитячого мозку.
Також пам’ятаю випадок із родиною — українцями, які виїхали в Данію. Їхня дитина, хлопчик із РАС, пішов там у садочок у 4 роки. Данська система мене просто вразила: вихователі одразу визначили дитину з групи, яка супроводжуватиме хлопчика, допомагатиме з адаптацією. тобто, не дорослий хтось, а така сама 4-річна дівчинка. Це дуже важливо, що такі інклюзивні групи допомагають розвивати емпатію, сприяють прийняттю різноманіття. А ще цікава деталь — на дитячому майданчику садочка облаштовано спеціальний «будиночок дружби». Коли якась дитина хоче з кимось погратися або потребує підтримки, але соромиться про це попросити, не знає, як про це сказати, — то просто може зайти в цей будиночок — інші одразу реагують і теж туди йдуть. Мрію, щоб така практика прижилася і в Україні, і вже бачу чималий поступ у цьому.
— Пане Юрію, коли ви описували випадки з практики, сказали «Мама не прийняла діагнозу — і це типова реакція». Можемо про це поговорити? Як допомогти батькам пройти шлях від «Чому саме моя дитина?» до прийняття.
Це найскладніша частина моєї роботи, але водночас найбільш значуща. Перший крок завжди однаковий — треба прибрати почуття провини. Розумієте, майже всі розлади мають генетичну природу, це просто так є, і в цьому немає нічиєї вини. Але батьки звинувачують себе замість того, щоб спрямувати енергію на допомогу дитині.
Прийняття сім’єю діагнозу — це справді дуже важкий процес. Коли я говорю про РДУГ чи РАС, батьки часто потребують більше часу й терпеливості, щоб “почути” це. Спочатку мене це дивувало — адже я хочу допомогти. Але з часом я зрозумів, чому так відбувається, і тепер спокійно ставлюся до таких реакцій. Головне, щоб батьки почали працювати з дитиною — вони швидко бачать результат, і тоді все змінюється.
Я завжди пояснюю батькам простий принцип: минуле породжує депресію, майбутнє — тривогу, а жити треба сьогодні. Якщо ви постійно думаєте про те, що було, або переживаєте за те, що буде, ви нічого не робите для дитини прямо зараз, у цю мить.
— Найпоширеніші міфи, які руйнуються у вашому кабінеті
Найбільший міф, із яким я стикаюся щодня — це віра в незмінність прогнозів. Батьки часто приходять із установкою, що якщо лікар сказав «ваша дитина ніколи не зможе», то це вирок. Але мозок неймовірно пластичний! Робити категоричні прогнози просто недієво. Набагато продуктивніше працювати щодня, і тоді обов’язково буде результат. Я в це вірю, я це бачу, я намагаюся цьому сприяти.
Інший поширений міф — що достатньо працювати лише з дитиною, водити її до спеціалістів, а всі решта членів сім’ї можуть жити своїм звичним життям. Це кардинально неправильний підхід. Успіх можливий лише тоді, коли є підтримка всіх: обох батьків, бабусь, дідусів, хрещених, друзів. Абсолютно всіх, так. Я часто чую: «Тато заробляє гроші, а мама займається дитиною». Але насправді успіх — це 50 відсотків мама і 50 відсотків тато. При цьому неважливо, чи живуть батьки разом, головне — щоб вони працювали в команді.
— Що ви хотіли б, щоб змінилося у ставленні суспільства до дітей з інвалідністю, дітей з особливими освітніми потребами?
Найбільша проблема в Україні — це те, що батьки соромляться діагнозу своєї дитини, намагаються приховати його. А треба робити навпаки — відкрито говорити: «У мене дитина з РАС» або «У мене дитина з гіперактивністю». Це просто необхідно проговорювати, бо тоді з’являється довіра, люди починають співчувати й співпереживати.
Коли людина вперше відкрито говорить про діагноз своєї дитини, вона знімає зі себе величезний тягар. І знаєте що? Люди набагато кращі, ніж ми про них думаємо. Так, це моє спостереження і моя віра. Люди, коли знають про потреби сім’ї, починають допомагати, підтримувати. На мою думку, треба «ламати» цю систему замовчування — бути відкритими з сусідами, лікарями, вчителями. Адже це не провина сім’ї, таких дітей дуже багато, і нічого в цьому немає, за що можна було б соромитися..
— Чи вважаєте ви, що діти з особливими освітніми потребами мають певну місію? Що у цьому світі все не просто так?
Безумовно! Я вже казав, що коли така дитина з’являється в садочку чи школі, інші діти автоматично вчаться співчувати, розвивають емпатію. Можливо, саме через таке спілкування хтось із цих дітей у майбутньому стане лікарем чи соціальним працівником. Діти набагато більш пластичні, ніж дорослі, у них менше упереджень. Звісно, сам процес мають курувати дорослі, але треба давати дітям простір любити, дружити, приймати.
В Ізраїлі є прекрасна традиція — коли в сім’ї народжується дитина з особливими освітніми потребами, родину вітає держава, бо це зовсім інший рівень функціонування сім’ї. І це справді так — такі родини стають сильнішими, мудрішими, добрішими.
— Як війна вплинула на психічний стан дітей з інвалідністю, дітей з ООП?
Війна — це комплексний стресовий фактор для всіх, але для дітей з ООП він особливо складний. З одного боку, це величезне випробування, особливо коли сім’ї змушені виїжджати. Але, з іншого боку, я помічаю дивовижну річ: за рахунок стресу діти іноді набувають нових навичок, вчаться швидше пристосовуватися, легше проходить будь-яка інша адаптація.. Адже, як кажуть, усе, що нас не вбиває, робить сильнішими.
Зараз я консультую українські родини, які виїхали до найрізноманітніших куточків світу — і Нової Зеландії, і США, Німеччини, Франції, Британії. Бачу, як вони адаптуються до нового менталітету, нової культури. Звичайно, це стрес і для дорослих, і для дітей, але це водночас і потужний стимул для розвитку.
Батькам я завжди раджу дотримуватися рутини, навіть в умовах війни: садити квіти, читати книги, пекти улюблені пироги — підтримувати за можливості звичний розпорядок дня. Але треба розуміти, що при стресових ситуаціях довгострокове планування стає неможливим. Максимум, на що можна розраховувати — це планування на місяць вперед. Оптимально — тиждень.
Що ви порадили б батькам, які тільки дізналися про діагноз?
Передусім — не зволікати. Раннє втручання критично важливе. Зазвичай батьки помічають перші зміни десь у рік, до двох років чекають, сподіваючись, що «само пройде», активно ж шукати допомогу починають лише у три роки. Це дорогоцінний втрачений час.
Пам’ятаєте, я вже казав, — мозок дуже пластичний! Якщо багато вкладати в дитину, є великий шанс, що дитина буде активно розвиватися. Дітям потрібні насамперед самостійність і адаптивні навички — це допоможе їм у дорослому житті набагато більше, ніж будь-які академічні знання.
І ще одна важлива річ — дитина не дорівнює своєму діагнозу. Коли ми працюємо з дітьми з особливими освітніми потребами, треба завжди відділяти розлад від особистості дитини. На жаль, інколи навіть фахівці забувають про це правило.
— Що вас найбільше надихає в роботі?
У мене є така життєва установка: я ніколи не здаюся. Яка би складна дитина не була, я роблю все, що в моїх силах. А енергію дає результат. Коли бачиш, як діти змінюються — хтось приходить через місяць, хтось через сім років — але вони змінюються, і це неймовірно надихає. Допомога дітям із ментальними розладами — це найвищий рівень духовності, який тільки можна собі уявити, і я намагаюся йти цим шляхом щодня, і розвиватися, щоб мати ще більше можливостей допомагати.
— Як ви зберігаєте емоційний баланс?
Баланс мені допомагають зберігати сім’я, спорт, мандрівки — нові міста, нові культури. Я стараюся не зациклюватися на думках про вік чи про те, скільки мені залишилося прожити. Замість цього концентруюся на тому, щоб робити правильний вибір тут і зараз — допомагати людям, особливо дітям.
Великий досвід також дає стабільність — він допомагає не робити помилок, які робив раніше. У 2011 році я організував один із перших в Україні державних центрів для дітей з особливими освітніми потребами на базі психіатричної лікарні. Там працювала справжня мультидисциплінарна команда: логопеди, корекційні педагоги, психіатри, психологи тощо. Півтора року охочим доводилося чекати в черзі, щоб потрапити туди. Коли ти першопроходець — це завжди складно, але цей досвід зараз неоціненно допомагає мені впливати на ситуацію в країні, підтримувати нові ініціативи.
