Незабаром новий навчальний рік. На жаль, чимало дітей в Україні почнуть його дистанційно, що вимагає більшої залученості батьків до навчального процесу, особливо якщо діти – учні молодшої школи чи мають проблем з концентрацією уваги.
Думаю, ви бачили у просторах інтернету жарт про уроки, в якому мама захрипла, донька погано чує, сусіди все вивчили напам’ять, а собака переказав текст.
Так, батьки сміються над цим жартом, але сміх цей з якимось сумним післясмаком. Мені часто трапляється чути дитячі історії про домашнє завдання під контролем батьків, що це наче тортури. Ляпаси, запотиличники, удари лінійкою по руках, крики та образи.
- Ти тупий? Скільки можна пояснювати?!
- Уже дурень зрозумів би це завдання!
- Ти знущаєшся з мене? У тебе руки звідки ростуть? Що за каракулі?
Що діти отримують від такої взаємодії з батьками?
Вони отримують послання: «Ти нікчемний, ти дурний, ми соромимося тебе, ти не гідний нашої любові».
Звісно, ці діти гарантовано отримають низьку самооцінку і будуть приречені на багаторічну гонку з доведення спочатку батькам, а потім всім іншим, що вони гідні любові та поваги.
Як кажуть, хотіла схвалення мами, а здобула три вищі освіти.
Чимало дорослих, які виросли в таких руйнівних сімейних стосунках, дають обіцянки не бути такими, як їхні батьки. Вони читають безліч книг із дитячої психології, знають, що треба бути терплячими, доброзичливими, не підвищувати голосу на дитину. Але часто трапляється так, що дитина чогось не розуміє з першого разу або саботує навчання, бо їй важко / нудно / нецікаво. І тоді в батьків починає наростати внутрішнє роздратування, яке вони намагаються придушити, адже обіцяли бути терпеливими. І це задавлене всередині роздратування зростає, як зростає тиск пари у скороварці, і потім, коли утримувати ці емоції в собі стає нестерпно, стається вибух. І починає «вилітати» все, що батьки увібрали в себе з дитинства: обрАзи, приниження, обзивання.
Звичайно, багатьом батькам таки вдається притлумити в собі хвилю роздратування, але почуваються вони як вичавлений лимон. І це не дивно, тому що вся енергія пішла на утримання у собі роздратування, гніву, безсилля та інших непростих почуттів.
Так постає питання: невже всі батьки приречені відчувати такі важкі емоції під час допомоги з уроками своїм дітям?
На жаль, самостійно позбутися негативних реакцій практично неможливо, потрібен фахівець – психолог. Під час роботи з психологом насамперед розвивається усвідомленість, людина стає дослідником: «Що зі мною відбувається?», «Що я відчуваю?». Людина вчиться давати право бути цим емоціям, відповідаючи на запитання, чому ці емоції виникли, про що вони.
Наприклад, один чоловік просто шаленів, коли його дитина не могла зрозуміти ні з першого, ні навіть із третього разу пояснень, як вирішувати приклад. А вся справа в тому, що з дитинства батьки цього чоловіка вимагали, щоб він теж усе робив правильно з першого разу, ображаючи та висміюючи його, коли він помилявся.
Досліджуючи його доросле життя, ми знаходимо безліч ситуацій, в яких він себе лаяв і займався самоїдством за те, що чогось не передбачив, не врахував, що щось не вийшло з першого разу.
Тобто, він САМ СЕБЕ НЕ ПРИЙМАВ у стані, коли він «тупить».
І поки людина не зможе прийняти себе такою неідеальною, зі своїми обмеженнями, доти відчуватиме роздратування до дитини, коли та помиляється і не розуміє.
Прийняття себе – це не силовий акт, іноді це дуже тривалий процес у психотерапії. Однак після прийняття себе неідеальних батьки вже не відчуватимуть роздратування, а побачать обмеження дитини і допомагатимуть дитині здолати їх. Наприклад, коли дитина – гуманітарій і математика для неї –темний ліс. Коли батьки прийняли себе, вони можуть спокійно сказати дитині: «Так, я розумію, що математика – це для тебе складно. Зробімо перерву, а потім я ще раз спробую пояснити».
Ще хочу проговорити один важливий момент. Для багатьох батьків успішність дитини в навчанні означає «Я гарна мати/ чудовий батько». Тобто, коли батьки бачать, що дитина робить домашні завдання абияк, не старається, то вони «провалюються у сором» – «Я поганий батько/ мати, я не справляюся, я щось роблю не так і мене за це осудять всі довкола». Для багатьох батьків це дуже важкі, навіть нестерпні почуття, тому батьки, не впоравшись із цими емоціями, «зливають» негатив на дитину.
Якщо батьки мають деструктивну установку: «Успішне навчання дитини = ми хороші батьки», важливо замінити її на іншу, нейтральну: «Якщо дитині не дається навчання, то це ніяк не пов’язано з тим, який я є батько/ мати».
І це про дослідження очікувань від себе і від дитини, і про те, наскільки ці очікування реалістичні: «Що ми можемо зробити як батьки, щоб допомогти дитині вчитися краще, і де наші обмеження в цьому», «Чи можливо добре вчитися в умовах постійних повітряних тривог та асинхронного навчання?»
І, звичайно ж, важливо дослідити, чи є у батьків ресурс, щоб займатися з дитиною. Адже ніхто не відміняв домашніх справ і втоми після роботи. Раджу батькам обирати стосунки з дитиною, а не намагатися, будучи знеструмленими, пояснювати дитині домашнє завдання.
Батьків часто охоплює страх, що якщо вони зараз не допоможуть розібратися з навчанням, то дитина погано вчитиметься, буде неуспішною в дорослому житті. Саме це відчуття жаху, що через криві літери може статися щось жахливе, просто накриває батьків, коли вони бачать, що дитина не дуже старається, роблячи уроки.
Варто зрозуміти причину страху – якщо дитина буде погано навчатися і не зможе вступити до ВНЗ, то чи зможе бути успішною без вищої освіти?
У минулому столітті вища освіта давала чи не єдину можливість здобути престижну високооплачувану роботу. Зараз для того, щоб стати успішною, заможною людиною, вищу освіту не обов’язково мати. Бьюті-фахівці, відеоблогери, вебдизайнери, SMM-менеджери, тестувальники ігор, фотографи, програмісти (більшість із них самоучки) і багато інших фахівців іноді отримують більші прибутки, ніж люди з вищою освітою.
Окрім батьківських страхів, важливо розібратися, чи за прагненням батьків будь-якою ціною дати дитині вищу освіту не стоять нереалізовані амбіції: «Я не стала юристом (наприклад, рано народила і довелося відмовитися від навчання), отже, моя дитина будь-що має стати юристом».
Коли батьки всі свої сили кидають на те, щоб їхні син чи дочка отримала вищу освіту – а дітям це навантаження важко дається або це не їхній вибір – то це часто закінчується депресивним станом. І ця молода людина, отримавши такий бажаний для батьків диплом про вищу освіту, занурюється в апатичний стан, не шукає роботу, лежить на дивані з телефоном. А батьки у розпачі розводять руками, що виховали таку «ледачу» дитину, яка нічого не хоче.
Це, звісно, не всі причини сильних негативних емоцій, які виникають у батьків під час спільної підготовки з дитиною до уроків. У кожного своя історія, з якою треба працювати під час консультацій.
Варто пам’ятати, що діти рідко сприймають своїх батьків в ролі вчителів і часто просто саботують їхнє втручання у навчання. Висновок такий – допомагати вчитися дітям повинні педагоги, репетитори, які йдуть у цю професію за покликанням, адже не у всіх батьків є педагогічна освіта чи хист легко пояснювати складні теми.
