Що таке прив’язаність?
Прив’язаність є унікальною і дуже специфічною формою зв’язку. Це не стосується всіх почуттів, які дитина відчуває до опікуна, або почуттів, які опікун відчуває до дитини. Це зв’язок, який починається в дитинстві з біологічною схильністю дитини вибирати основного піклувальника, з яким буде безпечно. Схильність немовляти до формування прив’язаності має функцію виживання. Саме вона, прив’язаність, утримує маленьку дитину поруч із опікуном, і викликає страждання, коли вони розлучаються.
Прив’язаність не завжди означає позитивний або здоровий зв’язок. Унаслідок біологічної схильності, прив’язаність немовлят до опікунів розвивається майже за будь-яких обставин. З цієї причини немовлята від опікунів, які недбало чи жорстоко доглядають, мають таку ж імовірність прив’язатися до своїх вихователів, як і діти від теплих і турботливих вихователів. Іншими словами, всі немовлята та маленькі діти шукають безпеки та захисту від своїх опікунів і стають прив’язаними. Саме доступність опікуна та те, як він реагує на потреби дитини в безпеці та захисті, визначає якість прив’язаності. Тому дуже рідко виникає питання про те, прив’язана дитина чи ні. Важливе занепокоєння полягає в тому, який тип прив’язаності сформувався.
Які прив’язаності можуть утворюватися?
Стосунки прив’язаності, які є в дітей зі своїми опікунами, диференціюються на основі того, наскільки дорослі забезпечують дитині відчуття фізичної та емоційної безпеки. Отже, є різниця між надійно та ненадійно прив’язаними дітьми.
Безпека прив’язаності дитини до опікуна залежить від:
- безперервності стосунків з опікою;
- того, наскільки чутливим і чуйним є вихователь до потреб дитини.
Маленькі діти стають міцно прив’язаними, коли опікуни швидко й тепло реагують на їхні страждання, надають їм відповідну стимуляцію, ставляться до них ласкаво й загалом позитивно, а також чуйно реагують на їхні потреби та почуття. Небезпечна прив’язаність розвивається, коли опікуни нав’язливі, надмірно стимулюють, карають і контролюють, або не реагують і не беруть участі у житті дитини. Щоб сформувати надійну прив’язаність, чуйний опікун повинен бути доступним для дитини постійно. Догляд, який є непередбачуваним або невідповідний потребам дитини, сприятиме розвитку ненадійної прив’язаності.
Різні види прив’язаності
Рання прив’язаність дитини до опікуна робить дуже важливий внесок у розвиток її розуміння та очікувань щодо стосунків і соціальних взаємодій поза межами прив’язаності. Це розуміння та набір очікувань називають «внутрішньою робочою моделлю» дитини. Надійно прив’язані діти розвинуть внутрішню робочу модель, згідно з якою вони вважатимуть себе гідними та такими, що люблять, а інших – доброзичливими та передбачуваними. Цей оптимістичний набір очікувань зазвичай призводить до просоціальної орієнтації. З іншого боку, у ненадійно прив’язаних дітей розвивається відчуття, що вони негідні, і, ґрунтуючись на своїй історії, вони очікують, що інші ними знехтують, розізляться на них чи відкинуть їх. Цей негативний набір очікувань може призвести до гніву та розігрування або депресії та відсторонення.
Важливо відзначити, що хоча формування прив’язаності в ранньому віці відіграє ключову роль у подальшому розвитку, внутрішня робоча модель маленької дитини не є повністю фіксованою. Перші роки життя є особливо чутливим періодом для формування внутрішньої робочої моделі, але досвід, що настає після цих років, може змінити те, що вже було сформовано. Позитивна взаємодія в контексті стабільних і чутливих стосунків з опікою може призвести до того, що ненадійна прихильність стане безпечною, а повторювані порушення позитивних стосунків з опікою через такі фактори, як госпіталізація батьків або розбрат, можуть призвести до того, що надійна прив’язаність стане ненадійною.
Теорія прив’язаності з акцентом на безперервності стосунків із опікою, чуйному догляді переконливо припускає, що переривання опіки в кількох прийомних сім’ях матиме негативні наслідки для розвитку вибіркової прихильності та внутрішніх робочих моделей. Система прив’язаності дитини, яка тривалий час перебувала в системі прийомної сім’ї, ймовірно, буде організована таким чином, щоб постійно очікувати відторгнення та втрати. Такі діти, які все ще сподіваються на любов і турботу, можуть бути глибоко стурбовані тим, що ними знехтують, відкинуть або покинуть. Як наслідок, вони можуть відчувати гнів, поводитися так, щоб привернути увагу. В інших випадках повторна розлука та втрата можуть призвести до того, що в дитини виробиться захисна «оболонка». Коли це відбувається, оболонка може стати настільки товстою, що здається, ніби дитина більше не відчуває втрати. Цей імунітет до втрат коштує дорого: стосунки більше не мають значення для дитини.
Наслідки для батьків
Важливо, щоб прийомні батьки усвідомлювали центральну роль прив’язаності в соціальному та емоційному розвитку. Порушення попередньої прив’язаності або відсутність можливості сформувати прив’язаність можуть пояснити деякі характеристики постінституціоналізованих дітей та дітей, які перебувають на вихованні. Формування прив’язаності до прийомних батьків буде підтримуватися чуйним доглядом і періодом часу відразу після усиновлення, коли дитина здебільшого перебуває в колі сім’ї. Акцент на стосунках поза сім’єю може з’явитися пізніше, коли дитина матиме можливість зрозуміти свої стосунків з батьками як унікальні.
Якщо дитина у своєму житті мала можливість сформувати прив’язаність або до біологічного батька, або до попереднього опікуна, нові батьки повинні визнати, що їхня дитина вже зазнала втрати, яка похитнула її почуття безпеки. Якщо попередня прив’язаність була надійною, то внутрішня робоча модель дитини, ймовірно, забезпечить позитивну основу для створення нової прив’язаність. Якщо попередня прив’язаність була ненадійною, втрата дитини не менша. Справді, дитина може потребувати більше терпеливості та підтримки, щоб подолати негативні очікування, пов’язані з відчуттям незахищеності. Діти, які неодноразово зазнавали втрат, можуть мати великі труднощі у формуванні стосунків. Зокрема через те, що вони емоційно «відімкнені», або через те, що, виражаючи глибокий гнів, вимагають уваги неприйнятними способами. Теорія прив’язаності пояснює цю поведінку. Розуміння такої поведінки не те саме, що знати, що з нею робити; однак це може значно допомогти зменшити почуття розгубленості та неадекватності батьків-опікунів.
Підтримка розвитку надійної прив’язаності. Підсумки
Хоча кожна дитина унікальна, є деякі загальні пропозиції щодо того, як батьки-опікуни можуть підтримувати розвиток надійної прив’язаності у своєї дитини.
- Надійна прив’язаність розвивається через послідовне та належне реагування опікунів на сигнали своїх дітей. Діти, які раніше перебували на вихованні або в інституціях, через свою історію можуть не давати чітких підказок щодо своїх потреб, тому батькам може бути дуже важко «відчитати» ці потреби. Діти можуть не кликати вас, коли прокидаються, можуть не плакати, коли налякані або завдають собі шкоди, можуть не повідомляти вам, що голодні. У таких випадках батькам рекомендують подумати про типову поведінку в тих чи інших ситуаціях, і на основі цього реагувати на свою дитину. Наприклад, зайдіть до кімнати вашої дитини, коли ви очікуєте, що вона прокинеться, привітайтеся з нею й обійміть. Коли ваша дитина відштовхує вас або відчуває страх, заспокойте її, навіть якщо здається, що вона не засмучена.
- Для деяких батьківських рішень хорошим орієнтиром може бути корисно думати про свою дитину більше з точки зору її емоційного віку, ніж її хронологічного віку. Наприклад, три- чи чотирирічна дитина, яка перебувала в інтернаті чи недбалій сім’ї, може бути соціально й емоційно не готовою до вступу до дошкільного закладу, навіть якщо це вік, у якому діти з типовим вихованням часто починають ходити в дитячий садок.
