До якогось періоду людина живе міфічним сприйняттям – жучки розмовляють, кульбабки співають, під ліжком живуть монстри, а на даху каструлька посварилася з чайником, іграшки можуть образитися, якщо їм не приділяти уваги… Всілякі амулети-камінці, талісмани-папірці, слова-чари мають особливе магічне значення та рятують від будь-якої загрози: від сірого вовка, чорного павука, від злого слова, від сварливої тьоті, суворого дяді, страшної біди. Потім людина стає дорослою. Її міфічне мислення змінюється на логіку та «свідому свідомість», міфічна природа стає примарою, чимось забутим та смішним, а власні сили та контроль зростають до небес. Тепер людина забезпечує собі свою безпеку.
Аж раптом, приходить війна та нищить увесь набутий контроль над власним життям, змітає в смітник стале почуття захищеності, натомість – нічого. Людина стає не здатною контролювати свою безпеку. І тут з відерцем та лопаткою до розгубленої свідомості приходить психіка та запрошує її пограти в пісочниці. Поки вони грають, психіка нагадує свідомості, що є вищі за людину сили, повертає її у дитячі обряди, амулети-камінці, талісмани-папірці, слова-замовляння. Просить «свідому свідомість» на себе забагато не брати, а креслити на піску «кола захисту»…
Регрес мислення такого роду – це піклування психіки. Вона намагається захистити свідомість від тотальної загрози зовнішнього середовища та власної неспроможності впливати на ці обставини. Психіка відновлює більш ранні механізми захисту, щоб потім на них наново накласти набутий досвід небезпеки та віднайти власний механізм контролю над нею. І це добре. Добре, коли є усвідомлення такого процесу. Бо ж ми пам’ятаємо про «ігри розуму» «тотемних людей» та їх міфічне мислення.
Далі цитати з книги Г. Гессе «Гра в Бісер».
«Якщо не можна розігнати смертельний страх, освітивши його розумом, то можна той смертельний страх спрямувати, організувати, надати йому форми, виразу і зневірену, знавіснілу юрбу перетворити в міцну єдність, злити неслухняні, дикі окремі голоси в гармонійний хор. Кнехт відразу взявся до діла, і його спосіб швидко дав свої наслідки. Він став перед людьми й почав вигукувати добре відомі всім слова молитви, якою звичайно починався жалобний чи покутний ритуал — поминальний плач за праматір’ю, свято принесення жертви чи загальної покути, яку влаштовували, коли всьому селищу загрожувало лихо, таке, як пошесть чи повідь. Він вигукував слова ритмічно, відбиваючи такт долонями, і в такому самому ритмові низько схилявся, майже до самої землі, випростувавсь і знов схилявся, і ось уже десятеро, двадцятеро людей почали робити те саме, стара прамати, стоячи, теж щось ритмічно замурмотіла, порухами голови диригуючи ритуальними поклонами. Ті, що надходили сюди з хиж, відразу скорялися ритмові й духові церемонії, а кілька цілком знавіснілих або, втомившись, попадали додолу й лежали непорушно, або ж, захоплені гомоном хору і ритмом молитовної церемонії, приєднались до неї. Кнехтів задум удався. Замість охопленої розпачем, божевільної юрби перед ним стояла громада людей, готових до жертви й до покути, і кожен відчував полегкість, кожному додавало сили те, що не треба було ховати в собі свій переляк, свій смертельний страх чи лементувати самому, а можна приєднатися до благальної церемонії, підпорядкуватись ритмові загального хору »…
