Автор: admin-confidence

Під час терапевтичної сесії терапевт створює атмосферу, в якій дитина може розкрити свої можливості, і це дає потрібний ресурс, щоби «зрушити з місця». Поступово діапазон дій дитини буде розширюватися, і відбуватиметься це не тому, що так хоче терапевт, а тому, що УСЕ, що робить дитина – апріорі правильно, само по собі. Це формує в дитини стратегію успішності, знижує рівень тривоги, створює довірливий простір, у якому в певний момент виникає бажання спробувати щось нове – рух, інструмент, стратегію поведінки… Використовуючи різноманітні техніки терапевт дає можливість дитині стати видимою та почутою, відчути себе. Музика невербальна (така, що не говорить словами), за її допомогою можна «висловити» і гнів, і здивування та радість,і це дає неймовірне відчуття того, що «МЕНЕ РОЗУМІЮТЬ»!

Існує така форма роботи – у тріаді. На таких заняттях один із батьків присутній разом із дитиною. Особливість полягає в тому, що мама чи тато стають АКТИВНИМИ учасниками процесу, а терапевт – провідником, чиїм завданням є «повернення мами/тата дитині». 

Можливо, це звучить дивно, проте, за численними особливими потребами батьки дуже часто «не бачать» своєї дитини. Це стається через те, що вони виконують функцію «фахівців», які повинні вдома працювати над розвитком, навчанням, виконанням «домашніх завдань» від фахівців, які займаються з дитиною. І за цією каруселлю завдань втрачається така важлива та необхідна роль як «мама/тато». Адже любов батьків – безумовна, така, що приймає, дозволяє БУТИ!  Звісно, це не означає, що не потрібно займатися з дитиною, це означає, що у всьому потрібно мати міру, шукати баланс.

Дуже часто батьки дітей з особливими освітніми потребами чують, що їхня дитина НЕ може, НЕ уміє, НЕ робить, але так рідко та мало чують про те, що вона МОЖЕ, УМІЄ, РОБИТЬ! Це призводить до того, що батьки поступово набувають «медичного» бачення своєї дитини, де спочатку бачать діагноз/проблеми, а потім – дитину. 

Під час роботи у тріаді терапевт повертає бачення «соціальне», де СПОЧАТКУ бачать ДИТИНУ, а потім – діагноз/проблеми. На таких заняттях батьки вчаться бачити, що їхня дитина МОЖЕ, УМІЄ, РОБИТЬ, яких успіхів досягає. Бо саме тут створюється простір, де вони можуть побачити та почути свою дитину:знайти можливість взаємодіяти, спілкуватися, коли немає мовлення; танцювати – коли немає руху; гратися – коли немає тривалого контакту, і цінувати НАЙВАЖЛИВІШЕ, що повинно бути у батьків та дитини – ЗАДОВОЛЕННЯ ВІД СПІЛЬНО ПРОВЕДЕНОГО ЧАСУ!

В умовах значних політичних, соціальних, економічних і культурних змін неухильно зростає кількість стресогенних і психотравмуючих чинників, які впливають на професійну і життєву діяльність, благополуччя і здоров’я людини. 

Професія педагога належить до стресостійких професій і передбачає здатність особистості успішно здійснювати необхідну діяльність у складних умовах. У процесі трудової діяльності педагог систематично піддається психоемоційним впливам, пов’язаним із надмірними вимогами, високим рівнем контролю виробничих ситуацій, обмеженістю ресурсів щодо можливості їх зміни й удосконалення [1; 19]. Щоденне контактування з іншими суб’єктами та постійне вирішення різноманітних професійних завдань вимагає від педагога значних емоційних і енергетичних витрат, мобілізації власного фізичного та психологічного ресурсу, витривалості, швидкості реагування у процесі виконання професійних обов’язків, стресостійкості. 

Серед науковців немає єдиного розуміння феномену «стресостійкість» і шляхів його вивчення. Частина авторів пов’язують стресостійкість з емоційною стійкістю [2, 7; 8]. Інші роблять акцент на стратегіях подолання, результативності роботи, фізіологічних характеристиках, можливостях саморегуляції. На основі аналізу психологічних досліджень з’ясовано, що стресостійкість є складною динамічною характеристикою, що визначає здатність людини протистояти стресовим впливам або впоратися із багатьма стресовими ситуаціями, активно перетворюючи їх або пристосовуючись до них, зберігаючи у стресогенній ситуації не лише цілісність організму й особистості, а й необхідний рівень якості розв’язуваних професійних завдань (В. А. Бодров). [7; 8]. Ця інтегративна властивість особистості передбачає взаємодію інтелектуальних, емоційних, вольових і мотиваційних компонентів психічної діяльності і забезпечує успішне досягнення мети діяльності в складній емотивній ситуації (П. Г. Зільберман) [12; 13]. 

Стресостійкість як властивість психіки відображає здатність людини успішно здійснювати необхідну діяльність (життєдіяльність) у стресогенних умовах. Вона передбачає взаємодію з усіма структурними характеристиками психіки як під час, так і після дії стресогенних чинників. До її функцій відносять: спрямованість на подолання перешкод; актуалізацію діяльності в екстремальних умовах; стабілізацію внутрішніх механізмів емоційно-вольової саморегуляції; забезпечення здатності до постійного відтворення високого рівня професійної мотивації.

Структурними компонентами стресостійкості є: когнітивний компонент (навички та уміння подолання стресових ситуацій, уміння ставити мету і планувати процес її досягнення, аутопсихологічна компетентність), соціально-емоційний компонент (емоційна і нервово-психічна урівноваженість), поведінковий компонент (асертивна поведінка, толерантність, комунікативні та міжособистісні навички, активність, саморозвиток і самопізнання). Когнітивний компонент стресостійкості передбачає розуміння причин стресу, осмислення педагогічної ситуації та включення її образу в цілісне уявлення педагога про себе, оточення і взаємозв’язки з ним; пошук і оцінка можливих засобів подолання стресу; пошук конструктивних стратегій подолання, пошук самопідкріплення і підтримки. Соціально-емоційний компонент стресостійкості передбачає усвідомлення і прийняття педагогом своїх почуттів і емоцій, потреб і бажань, оволодіння соціально прийнятними формами прояву почуттів, контроль динаміки переживання, усунення «застрягання»; зміну спрямованості особистості, корекцію життєвих цінностей або їх пріоритетів, розширення простору соціальних ролей, позицій і міжособистісних відносин тощо. Поведінковий компонент стресостійкості передбачає перебудову поведінки педагога, корекцію копінг-стратегій і планів, завдань і режимів діяльності, активізацію або дезактивацію поведінки педагога та його професійної діяльності [14].

Стресостійкість як інтегральна характеристика психічного розвитку формується у процесі онтогенезу людини на основі генетично зумовлених індивідуальних характеристик та багаторазового зіткнення особистості зі стресогенними чинниками [5; 6; 10; 15]. Це зіткнення передбачає оцінку стресової ситуації; регуляцію діяльності у стресогенних умовах; подолання стресу або копінгову поведінку; опрацювання травматичного досвіду.

Стресори професійної діяльності поділяються на загальні і специфічні (Д. Фонтан). До загальних стресорів відносяться: 

• відсутність наукового підходу до організації діяльності, коли колектив працює у режимі «пожежної» команди; 
• недостатня кількість співробітників, що змушує інших працювати у виснажливому режимі;
• через великий обсяг роботи вона виконується неякісно або її висока якість забезпечується надмірними зусиллями; 
• порушення режиму робочого часу, коли робота виконується в понаднормові години;
• зміна ритму діяльності, що призводить до накопичення втоми, знесилення організму, психологічного вигорання; 
• низький статус професії, низька заробітна платня;
• недостатні перспективи кар’єрного зростання; 
• заорганізованість і формалізм (велика кількість нарад та засідань, на яких нічого не вирішується);
• «паперова творчість» (велика кількість планів і звітів) тощо [19].

Окремої уваги потребують специфічні професійні стресори, зокрема – ті, що пов’язані із виконанням функціональних обов’язків:

1) відсутність регламентації функціональних обов’язків, що ставить особистість у скрутну ситуацію: у випадку бездіяльності від неї вимагають активних дій; у випадку прояву ініціативи її звинувачують у перевищенні повноважень;

2) нереалістично високі домагання стосовно результатів власної діяльності та використання категоричного імперативу («У будь-якому випадку я повинен»); після виконання завдання – негативна самооцінка і самоприниження («Я отримав поразку, тобто я невдаха»); низька межа фрустрації («Я такого не витримаю», «Я цього не перенесу»); 

3) ігнорування керівником думок підлеглого: керівник своїми діями може викликати стрес у підлеглого, оскільки може впливати на його життєдіяльність морально і матеріально (більша чи менша заробітна платня, премія, можливості кар’єрного просування, нескінчені критичні зауваження тощо); 

4) особливості взаємодії з колегами по горизонталі можуть призводити до стресів у випадках психологічної несумісності, наявності яскраво виражених акцентуацій, різних поглядів на стратегію діяльності навчального підрозділу чи навчального закладу загалом [19].

Найвищий рівень стресу відзначено у людей, які працюють у системі «людина-людина» [8; 11; 15], до якої належать і педагоги. Особливості професійної діяльності педагога (як і багатьох інших професій в системі «людина-людина») є те, що окрім професійних знань і вмінь, значною мірою особистість використовує власні інтелектуальні та емоційно-вольові ресурси. Педагог є тим суб’єктом, який напрацьовує, зберігає і передає вихованцям із покоління в покоління кращі національні освітні та виховні традиції й досвід [19]. Тому протиріччя між динамічно зростаючими вимогами до якості професійно-педагогічної діяльності об’єктивізовані сучасними соціально-економічними реаліями (зростання обсягів інформації, ускладнення науково-методичної роботи, соціально-економічні перетворення тощо) та психофізіологічними, інтелектуальними і емоційними ресурсами особистості педагога, широким спектром професійних функцій, що підвищує ризик професійного стресу та синдрому так званого «професійного вигорання». При цьому порушується нормальний перебіг педагогічної діяльності, відбувається екстримізація (наближення до крайніх меж) взаємовідносин між усіма учасниками навчально-виховного процесу. Саме тому стає можливим професійний стрес [17;19].

Основними причинами розвитку стресу в педагогів є особливості змісту педагогічної діяльності та умов її реалізації в освітніх закладах різного типу: висока значимість праці та особиста відповідальність за якість навчання; дефіцит часу; різноманітність педагогічної діяльності; організаційні недоліки; низька матеріальна винагорода за працю. Різноманітність завдань і професійних проблем у педагогів часто породжує необхідність діяти по-новому за умов дефіциту інформації і часу, що може стати причиною стресових реакцій у вигляді втрати індивідом контролю свого стану і поведінки. У зв’язку зі змінами в системі освіти виникають нові зовнішні стрес-чинники: введення нових державних освітніх стандартів, зміни у навчальних планах, інформатизація та технологізація освіти, інноваційні процеси тощо, що вимагає від педагога активного, усвідомленого і гнучкого підходу до виконання професійних завдань. Виникнення стресових ситуацій під час вирішення нових завдань, вплив чинника небезпеки (або її загрози) супроводжується поспішністю у прийнятті рішень, зниженням швидкості актуалізації інформації та іншими негативними змінами у психічній сфері.

Педагогічна діяльність передбачає інтенсивну міжособистісну взаємодію між всіма учасниками навчально-виховного процесу, що також є хронічним стресором (В. А. Абабков, М. Перре) [1; 6]. Необхідність в активних та часто тривалих комунікаціях з різними суб’єктами освітнього процесу, у різних соціальних контекстах може призвести до негативних наслідків. На думку психологів, тривалий стрес, що пов’язаний із хронічним впливом негативних чинників (навіть якщо їх інтенсивність невелика) впливає на особистість значно сильніше, ніж сильні, але одноразові стресори [1; 6]. 

Унаслідок специфіки професійної діяльності стрес у педагогів носить накопичувальний характер. Вони часто не мають можливості своєчасно відреагувати на стрес, внаслідок чого відбувається його накопичення і концентрація, що приховує у собі небезпеку розвитку останньої стадії стресу – виснаження і емоційного вигорання. І. Г. Малкіна-Пих зазначає: навіть коли ситуація нормалізувалася, накопичене емоційне напруження може не слабшати, а спричиняти розлад діяльності систем організму. Багаторазове повторення або тривалість афективних реакцій у зв’язку із професійними труднощами, емоційне збудження може прийняти застійну стабільну форму [16].

Стрес у педагогічній діяльності носить пролонгований (розтягнутий у часі) характер, йому властиві частота, тривалість і повторюваність впливу чинника. Специфіка педагогічної діяльності передбачає виконання педагогом роботи тривалий час; переживання, пов’язані з професійною діяльністю, не припиняються із завершенням робочого дня. На думку психологів, люди, які виконують будь-яку складну роботу протягом тривалого часу, можуть перебувати у стресовій ситуації довше і відчувати більший вплив стресорів [16]. Саме цим можна пояснити прояви стресу в педагогів у різних аспектах: когнітивному, емоційному, поведінковому і фізичному. 

З огляду на вищевкладене, можемо зробити висновок про необхідність певних особистісних якостей у педагогів задля ефективного виконання професійних обов’язків: активності, ініціативності, високого рівня комунікативності тощо [3; 4; 18]. Е. С. Романова вказує на професійні характеристики педагога, пов’язані з його стійкістю до стресу: комунікативні навички, психологічну та емоційну стійкість, терпимість і безоціночне ставлення до людей, здатність змінювати рішення відповідно до умов середовища [14]. 

Труднощі у вивченні детермінант та механізмів стресу і стресостійкості у професійній діяльності педагога пов’язані із оцінюванням специфіки прояву його реакцій на дію психологічних чинників. Професійна діяльність педагога містить специфічну систему джерел виникнення стресових станів, що зумовлене інформаційним, педагогічним, пізнавальним і організаційним характером педагогічної діяльності, високою інтенсивністю міжособистісної взаємодії з учнями, колегами, безпосереднім керівництвом.

Що таке прив’язаність?

Прив’язаність є унікальною і дуже специфічною формою зв’язку. Це не стосується всіх почуттів, які дитина відчуває до опікуна, або почуттів, які опікун відчуває до дитини. Це зв’язок, який починається в дитинстві з біологічною схильністю дитини вибирати основного піклувальника, з яким буде безпечно. Схильність немовляти до формування прив’язаності має функцію виживання. Саме вона, прив’язаність, утримує маленьку дитину поруч із опікуном, і викликає страждання, коли вони розлучаються.

Прив’язаність не завжди означає позитивний або здоровий зв’язок. Унаслідок біологічної схильності, прив’язаність немовлят до опікунів розвивається майже за будь-яких обставин. З цієї причини немовлята від опікунів, які недбало чи жорстоко доглядають, мають таку ж імовірність прив’язатися до своїх вихователів, як і діти від теплих і турботливих вихователів. Іншими словами, всі немовлята та маленькі діти шукають безпеки та захисту від своїх опікунів і стають прив’язаними. Саме доступність опікуна та те, як він реагує на потреби дитини в безпеці та захисті, визначає якість прив’язаності. Тому дуже рідко виникає питання про те, прив’язана дитина чи ні. Важливе занепокоєння полягає в тому, який тип прив’язаності сформувався.

Які прив’язаності можуть утворюватися?

Стосунки прив’язаності, які є в дітей зі своїми опікунами, диференціюються на основі того, наскільки дорослі забезпечують дитині відчуття фізичної та емоційної безпеки. Отже, є різниця між надійно та ненадійно прив’язаними дітьми. 

Безпека прив’язаності дитини до опікуна залежить від: 

1. безперервності стосунків з опікою; 
2. того, наскільки чутливим і чуйним є вихователь до потреб дитини. 

Маленькі діти стають міцно прив’язаними, коли опікуни швидко й тепло реагують на їхні страждання, надають їм відповідну стимуляцію, ставляться до них ласкаво й загалом позитивно, а також чуйно реагують на їхні потреби та почуття. Небезпечна прив’язаність розвивається, коли опікуни нав’язливі, надмірно стимулюють, карають і контролюють, або не реагують і не беруть участі у житті дитини. Щоб сформувати надійну прив’язаність, чуйний опікун повинен бути доступним для дитини постійно. Догляд, який є непередбачуваним або невідповідний потребам дитини, сприятиме розвитку ненадійної прив’язаності.

Різні види прив’язаності

Рання прив’язаність дитини до опікуна робить дуже важливий внесок у розвиток її розуміння та очікувань щодо стосунків і соціальних взаємодій поза межами прив’язаності. Це розуміння та набір очікувань називають «внутрішньою робочою моделлю» дитини. Надійно прив’язані діти розвинуть внутрішню робочу модель, згідно з якою вони вважатимуть себе гідними та такими, що люблять, а інших – доброзичливими та передбачуваними. Цей оптимістичний набір очікувань зазвичай призводить до просоціальної орієнтації. З іншого боку, у ненадійно прив’язаних дітей розвивається відчуття, що вони негідні, і, ґрунтуючись на своїй історії, вони очікують, що інші ними знехтують, розізляться на них чи відкинуть їх. Цей негативний набір очікувань може призвести до гніву та розігрування або депресії та відсторонення.

Важливо відзначити, що хоча формування прив’язаності в ранньому віці відіграє ключову роль у подальшому розвитку, внутрішня робоча модель маленької дитини не є повністю фіксованою. Перші роки життя є особливо чутливим періодом для формування внутрішньої робочої моделі, але досвід, що настає після цих років, може змінити те, що вже було сформовано. Позитивна взаємодія в контексті стабільних і чутливих стосунків з опікою може призвести до того, що ненадійна прихильність стане безпечною, а повторювані порушення позитивних стосунків з опікою через такі фактори, як госпіталізація батьків або розбрат, можуть призвести до того, що надійна прив’язаність стане ненадійною.

Теорія прив’язаності з акцентом на безперервності стосунків із опікою, чуйному догляді переконливо припускає, що переривання опіки в кількох прийомних сім’ях матиме негативні наслідки для розвитку вибіркової прихильності та внутрішніх робочих моделей. Система прив’язаності дитини, яка тривалий час перебувала в системі прийомної сім’ї, ймовірно, буде організована таким чином, щоб постійно очікувати відторгнення та втрати. Такі діти, які все ще сподіваються на любов і турботу, можуть бути глибоко стурбовані тим, що ними знехтують, відкинуть або покинуть. Як наслідок, вони можуть відчувати гнів, поводитися так, щоб привернути увагу. В інших випадках повторна розлука та втрата можуть призвести до того, що в дитини виробиться захисна «оболонка». Коли це відбувається, оболонка може стати настільки товстою, що здається, ніби дитина більше не відчуває втрати. Цей імунітет до втрат коштує дорого: стосунки більше не мають значення для дитини.

Наслідки для батьків

Важливо, щоб прийомні батьки усвідомлювали центральну роль прив’язаності в соціальному та емоційному розвитку. Порушення попередньої прив’язаності або відсутність можливості сформувати прив’язаність можуть пояснити деякі характеристики постінституціоналізованих дітей та дітей, які перебувають на вихованні. Формування прив’язаності до прийомних батьків буде підтримуватися чуйним доглядом і періодом часу відразу після усиновлення, коли дитина здебільшого перебуває в колі сім’ї. Акцент на стосунках поза сім’єю може з’явитися пізніше, коли дитина матиме можливість зрозуміти свої стосунків з батьками як унікальні.

Якщо дитина у своєму житті мала можливість сформувати прив’язаність або до біологічного батька, або до попереднього опікуна, нові батьки повинні визнати, що їхня дитина вже зазнала втрати, яка похитнула її почуття безпеки. Якщо попередня прив’язаність була надійною, то внутрішня робоча модель дитини, ймовірно, забезпечить позитивну основу для створення нової прив’язаність. Якщо попередня прив’язаність була ненадійною, втрата дитини не менша. Справді, дитина може потребувати більше терпеливості та підтримки, щоб подолати негативні очікування, пов’язані з відчуттям незахищеності. Діти, які неодноразово зазнавали втрат, можуть мати великі труднощі у формуванні стосунків. Зокрема через те, що вони емоційно «відімкнені», або через те, що, виражаючи глибокий гнів, вимагають уваги неприйнятними способами. Теорія прив’язаності пояснює цю поведінку. Розуміння такої поведінки не те саме, що знати, що з нею робити; однак це може значно допомогти зменшити почуття розгубленості та неадекватності батьків-опікунів.

Підтримка розвитку надійної прив’язаності. Підсумки

Хоча кожна дитина унікальна, є деякі загальні пропозиції щодо того, як батьки-опікуни можуть підтримувати розвиток надійної прив’язаності у своєї дитини.

1. Надійна прив’язаність розвивається через послідовне та належне реагування опікунів на сигнали своїх дітей. Діти, які раніше перебували на вихованні або в інституціях, через свою історію можуть не давати чітких підказок щодо своїх потреб, тому батькам може бути дуже важко «відчитати» ці потреби. Діти можуть не кликати вас, коли прокидаються, можуть не плакати, коли налякані або завдають собі шкоди, можуть не повідомляти вам, що голодні. У таких випадках батькам рекомендують подумати про типову поведінку в тих чи інших ситуаціях, і на основі цього реагувати на свою дитину. Наприклад, зайдіть до кімнати вашої дитини, коли ви очікуєте, що вона прокинеться, привітайтеся з нею й обійміть. Коли ваша дитина відштовхує вас або відчуває страх, заспокойте її, навіть якщо здається, що вона не засмучена.
2. Для деяких батьківських рішень хорошим орієнтиром може бути корисно думати про свою дитину більше з точки зору її емоційного віку, ніж її хронологічного віку. Наприклад, три- чи чотирирічна дитина, яка перебувала в інтернаті чи недбалій сім’ї, може бути соціально й емоційно не готовою до вступу до дошкільного закладу, навіть якщо це вік, у якому діти з типовим вихованням часто починають ходити в дитячий садок.

Цей огляд, безумовно, містить багато узагальнень, хоч кожна історія – особлива. 

Також слід зазначити, що тут ми будемо говорити про дорослих, які впускають в своє серце не лише рідних дітей. Це – усиновлювачі, опікуни тощо… Усі вони дуже різні, як і діти, яких вони беруть до себе, проте є і спільне. І знайти це спільне можемо завдяки теорії прив’язаності – базовому розумінню побудови стосунків між людьми. 

Усиновлена дитина або дитина, яку беруть під опіку, приходить у нову родину з додатковими переживаннями, до яких небагато опікунів готові, або навіть не усвідомлюють їх. Така дитина приходить у сім’ю з прихованими спогадами горя, страхом прив’язаності та емоційними спогадами невиразної втрати. 

Коли така дитина дорослішає, у неї можуть виникнути проблеми з поведінкою, бажання ізолюватися, оскільки у свідомості точиться боротьба за визначення емоцій, викликаних перебуванням в іншій родині. 

Стратегія прив’язаності змінюється шляхом передачі дитини від однієї матері (одного середовища) до іншої, що робить створення надійної прихильності центральною проблемою в системі сім’ї, в якій приймають дитину. Глибокі емоції, які нагадують про розлуку з біологічною матір’ю, зринають на поверхню, викликаючи дискомфорт в усиновленої дитини чи дитини, яка знаходиться під опікою. Тому такі діти можуть водночас переживати горе, сором, гнів і почуття ізоляції. Та діти мають обмежену здатність справлятися з «незручними» емоціями, тому використовуватимуть один із двох варіантів: 

• діяти і поводитися «погано» або 
• придушувати свої почуття, ставати віддаленими та поступливими.

Це період, коли починається багато проблемної поведінки, і опікуни часто спантеличені та збентежені реакцією такої дитини. Ще більше ускладнює систему родини наявність спогадів, які мають діти, але про які не знають психологи, соціальні працівники, батьки й опікуни. 

У дітей, які потрапили в іншу родину є розрив між емоціями та здатністю їх ідентифікувати. І це – основа більшості проблем, які виникають у процесі усиновлення (взяття під опіку).

 Немовлята віком лише кілька днів можуть записувати довгострокові спогади. Їхній мозок обробляє емоції, а довготривалі спогади зберігаються як емоційні моделі. Немовля, розлучене зі своєю біологічною матір’ю, запам’ятає цю подію. Спогади такого типу називаються довербальними спогадами, і мають унікальну властивість, яку повинні розуміти опікуни. 

Дитячі спогади згадуються в дорослому віці так само, як вони були записані в момент їх виникнення. Дітям важко, інколи неможливо висловити ці довербальні спогади. Це означає, що дитина, яка щось пригадує, емоційно переживатиме це так само, як немовлям. 

В усиновлених можуть виникати тривожні спогади, які важко передати словами. По суті, дітям не вдається перекласти свої домовні спогади на мову. Це означає, що вони не можуть зрозуміти, що відчувають, а без достатнього словникового запасу не можуть навіть попросити про допомогу. Це призводить до когнітивно-емоційного роз’єднання. 

Усиновлена дитина чи дитина під опікою дізнається від своєї родини, що вона бажана, улюблена, і що її ніколи не покинуть. Та її емоційні спогади є прямо протилежними.

Є варіанти, коли дитина знає, що має опікунів, людей, на яких можна покластися, яким можна довіряти, але все одно відчуває себе ізольованою. Вона може розуміти, що її ніколи не покинуть, але водночас відчувати, що так і буде. Це як знати, що ти цілий, але відчувати, що якась частина відсутня… Ця невідповідність між думками та почуттями стає основою ненадійної прив’язаності, проблемної поведінки, боротьби за владу, поганої успішності, яку опікуни не можуть зрозуміти. 

Боротьба за узгодження думок і почуттів може бути завданням усього життя для таких дітей. Освічені опікуни можуть створити сприятливе здорове середовище в сім’ї, якщо вони знають про цей процес і знають, як із ним справлятися. 

Прийомне батьківство – це буквально виховання прив’язаності. Створення надійної прив’язаності є рішенням для зцілення дитини, яка її втратила. Відповіді опікунів мають бути зосереджені на емоційних спогадах дитини. 

Принципи такого виховання: 

1. Підготовка до виховання. Підготовка до прийомного батьківства має вирішальне значення у формі навчання, яке розвиває батьківські навички, необхідні для створення надійної прив’язаності з усиновленою дитиною. 
2. Комунікація підтримки. Реагуйте з чуйністю – спілкування, яке плекає надійну прив’язаність у прийомному батьківстві, відбувається завжди: під час годування, перед сном і під час конфліктів. Невербальне спілкування має вирішальне значення у формі дотику, зорового контакту, мови тіла та голосу. Ця комунікація йде безпосередньо в лімбічну систему і досягає «емоційного розуму» дитини на додаток до «когнітивного розуму». 
3. Позитивна дисципліна. Це підхід, при якому дорослі приділяють максимальну увагу дитині, яка поводить себе прийнятно та доречно в певних обставинах, навіть якщо така поведінка триває недовго. Дисципліна в прийомному батьківстві є позитивною, в жодному разі не каральною, і увага завжди зосереджена на сильних сторонах. Заохочення до зусиль діє набагато сильніше, ніж похвала за успіх. 

Ще спробуємо відповісти на питання, яке часто виникає: ЧОМУ усиновлені діти (або діти під опікою) погано поводяться?

«Погана» поведінка – це стратегія подолання. Поведінка, яку ми бачимо, не є проблемою. Це рішення проблеми. Діти, які потрапляють у біду, використовують стратегію подолання, щоб отримати те, що вони хочуть. Зовні дитина дратується і вимагає уваги, сперечається або бере участь у гострому конфлікті. Мотивацією поведінки, яку ми бачимо, є помилкові цілі дитини, такі як пошук уваги, влади, помсти або демонстрація бурхливих почуттів. 

Усиновлена дитина, яка схильна відчувати себе відірваною та ізольованою, намагатиметься відчути зв’язок, шукаючи надмірної уваги з боку батьків. Діти, які відчувають, що вони нічого не означають, можуть мститися, щоб демонструвати, чого вони хочуть, щоб на них звернули увагу. 

Неадекватна поведінка дитини – це бажання влади, щоб показати, що вона важлива. Це помилкові цілі, породжені недосвідченістю, це стиль життя, який склався завдяки винагороді батьків, які не знають, що вони підсилюють саме ту поведінку, яку вони прагнуть припинити.

Фактичні цілі, яких діти прагнуть досягнути через свою погану поведінку, — це чотири найважливіші вирішальні потреби:

• відчувати зв’язок з іншими;
• бути здатним контролювати себе;
• знати, що ти важливий;
• уміти впоратися з тим, що відбувається. 

Коли діти поводяться погано, вони намагаються досягти однієї або кількох цілей. Часто трапляється так, що батьки реагують на такі прояви встановленням обмежень або покараннями. Коли ж батьки навчаться сприймати поведінку дитини як спілкування, вони зможуть визначити цілі дитини. І надійна прив’язаність у сім’ї стане шляхом дитини до задоволення її найважливіших потреб. 

Потреба належати та відчувати зв’язок є найсильнішою мотиваційною силою дитини. 

Коли дитина має розлади прив’язаності або скомпрометована емоційними спогадами про втрату первинної матері, любов викликає тривогу замість безпеки. Дитина реагує на свій попередній досвід втрати матері, який закріплений у лімбічній системі мозку. Природний потяг прив’язуватися і з’єднуватися суперечить страху втрати, який виник через прив’язаність у минулому. Емоційні межі дитини то розширюються, то звужуються, без чіткого стосунку до подій. І від цієї постійної зміни емоційних кордонів через погану поведінку батьки ледь не божеволіють. 

БАТЬКІВСЬКЕ РІШЕННЯ 

Замість того, щоб просити дитину змінити свою поведінку, я пропоную батькам / опікунам подумати про те, що вони можуть змінити в собі, щоб допомогти дитині.

Дослідження показують, що діти з розладами прихильності найбільш сприйнятливі до зцілення, коли вони переживають свої страхи. Це найважчий час для батьків, коли вони не реагують і залишаються спокійними, але це дуже важливо для створення надійної прихильності. 

Існує базова модель допомоги прийомній дитині, коли вона погано поводиться: 

1. Виведіть страхи на поверхню, запитавши: «Ти боїшся? Ти почуваєшся самотнім?» 
2. Перевіряйте емоції дитини. Не засуджуйте їх. 
3. Визначте ключові цілі дитини: зв’язок, самоконтроль, відчуття важливості, цінності та відчуття власної компетентності. 
4. Підтримайте дитину та допоможіть їй досягти цієї мети. 
5. Заохочуйте зусилля дитини, кажучи: «Я вірю в тебе». 
6. Зрідніться емоційно за допомогою зорового контакту, дотику та заспокійливої мови тіла. 

Не існує терапії, втручання чи ліків, які могли б вилікувати дитину з порушенням прив’язаності. Така дитина може зцілитися лише через досвід надійної прив’язаності, створений у системі прийомної сім’ї. 

Ось його формула: «Терапевти – батьки, ліки – любов, а досвід прив’язаності до сім’ї – найкращий інструмент, що дозволить дитині подолати свої страхи».

Сьогодні вчені всього світу намагаються виявити причини, встановити фактори та винайти нові ефективні методи лікування недугів.

Проте, на жаль, їм не завжди вдається це зробити. І найболючіше, коли страждають діти. За даними ЮНІСЕФ, у світі близько 240 млн дітей з різними формами інвалідності.

Однак світові тенденції орієнтовані на інтеграцію цієї категорії: фахівці із багатьох царин розвивають і поліпшуються методики діагностики, корекції та соціалізації, щоб  інклюзивна та спеціальна освіта були не розкішшю, а реальністю.

Проте ми помітили, що допомоги потребують не лише діти, але й батьки. Існує безліч міфів щодо життя після встановлення факту інвалідності: “не має майбутнього”, “безперспективно”, “це крапка на “нормальному” житті”. Та ми тут, щоб розвіяти ці міфи й підтримати батьків. Ми допоможемо побачити перспективи, знайти сили та ресурс зрозуміти дитину та створити комфортний життєвий простір для вашої сім’ї.

Запрошуємо вас побути в нашому безпечному просторі, потурбуватися про себе, наповнитися, надихнутися, відновитися та з новими силами, усвідомленням і знаннями бути поруч зі своєю дитиною.

Чи помічали ви, що, коли хвилюєтесь, то хочеться щось робити руками? Малювати, викладати камінці, створювати мозаїки, креслити паличкою по піску чи будувати пісочні палаци, ліпити з тіста, глини, пластиліну чи робити колажі, поєднувати кольори, створювати ляльку з квітів, тканини чи інших матеріалів, писати історії. Інколи, щоб трохи зняти напругу, почувши приємну музику, тіло починає рухатись у такт. 

Коли ми перебуваємо в творчому стані, ми заспокоюємося, дихання вирівнюється, наші рухи спокійні й вивірені, бо ми повністю віддаємося процесу, в якому почуваємося безпечно й натхненно. Цей процес захоплює й умиротворює, адже схожий на гру, в якій ми шукаємо свої символи, що наповнюють красою й дарують ресурси та нові сенси. Так діти й дорослі відпускають сумніви, тривогу і просто творять свою красу. 

«Часто руки знають, як розплутати те, над чим марно б’ється розум»
(К. Г. Юнг) 

Одним із найефективніших способів гармонізації розвитку особистості є мистецтво, використання якого в лікувальних цілях втілюється в арттерапії. Лікувальний вплив арттерапевтичних методик важливий в роботі з дітьми й дорослими, які виховують дитину із порушенням психофізичного розвитку. Емоційний стан батьків є запорукою нормалізації стану почуття дитини, тлом благополуччя та відчуттям впевненості дитини.

Ефективність арттерапії підтверджує широкий спектр наукової літератури з музичної терапії, образотворча терапії, танцювальної та моторної терапії, бібліотерапії, пісочної, лялькової терапії, казко-, маскотерапії тощо. Аналіз сучасної наукової роботи з описаних проблем свідчить про доцільність використання методик, згаданих вище, у професійній діяльності корекційного педагога, психолога спеціальної освіти. Впровадження арттерапевтичних методів у психологічну реабілітацію сім’ї, яка виховує дитину зі складним розладом, вважається одним із найефективніших напрямів роботи.

Уперше термін «арттерапія» 1938 р. ввів англійський лікар і художник Адріан Хілл, описуючи роботу в санаторіях із хворими на туберкульоз. Учений вважав, що завдяки своїй здатності створювати нові образи, людина відволікається від переживань за свої фізичні вади й зосереджується на тому, що допомагає їй бути вільною від страждань.

Основними засобами арттерапії є засоби, які характеризуються видами мистецтва: малювання (терапія образотворчим мистецтвом), гра (ігрова терапія), казка (казкова терапія), пісок (пісочна терапія), лялька (лялькова терапія) тощо.

Значного «психотерапевтичного» ефекту можна досягти в процесі творчої діяльності, тому що створюється атмосфера емоційного тепла, доброї волі, емпатійного спілкування, визнання цінностей, почуттів, переживань, турботи. У процесі роботи в колективі формуються відчуття психологічного комфорту, безпеки, радості, успіху. Як результат – мобілізація цілющого потенціалу емоційної сфери дитини і тих, хто поруч.

Окрім того, арттерапія виконує певне комунікативне завдання, бо при виконанні завдань із елементами групової арттерапії сім’я й дитина вчаться працювати та взаємодіяти в команді, набувають навичок правильного спілкування, співчуття, взаєморозуміння, взаємоповаги, взаємозабезпечення. 

Завдяки використанню різних форм художнього самовираження створюються умови, в яких кожен є успішним у різних видах діяльності й виконує завдання самостійно. Водночас існує «ситуація успіху», яка переходить у відчуття задоволення, віри у власні сили, гідність і самоповагу. Батьки й діти вчаться вербалізувати емоційні переживання, відкритість у спілкуванні.

Артерапія допомагає досягти позитивних результатів і в роботі з сім’ями, де  виховують дитину зі складним розладом, при якому існують аномалії в розвитку емоційної та вольової сфер, адже художня лікувальна діяльність сприяє зниженню рівня тривоги, агресії, страху, сором’язливості й гіперактивності. Таким чином можна стверджувати, що застосування арттерапії в психологічній коригувальній роботі процесу має потужний потенціал у створенні психологічно комфортного освітнього середовища, що, своєю чергою, сприяє гармонізації розвитку особистості через вміння виявляти себе.

У сім’ях, де виховують дитину з психофізичним порушенням, і де застосовували артерапевтичні практики, зафіксували, що: 

– арттерапія допомогла розкрити творчі здібності, самоцінність особистості; 

– у процесі арттерапії знижувався рівень тривожності, стабілізувався емоційний стан;

– у процесі роботи з групою батьків за певний період застосування арттерапевтичних методів та прийомів стосунки стали більш гармонійними, поліпшилося взаємопорозуміння між батьками та дітьми з ООП, загалом змінився настрій та самоконтроль батьків. Це дало можливість фахівцям плідно співпрацювати та покращило емоційні стосунки між членами родини, що позитивно вплинуло на дитину та її почуття, змінився настрій, готовність до навчання;

– поступове застосування арттерапевтичних методів є ефективним для створення гармонійно розвиненої особистості зі стабільним психічним станом, усунення роздратування, розпачу, неприйняття сьогоденної ситуації.

Запитання, які ставлять найчастіше, і відповіді на них: 

– Заняття з арттерапії підходять тільки для дітей? 

– Ні! Це універсальний метод для будь-якого віку.

– Чи потрібно мати особливі навички?

– Ні! Лише бажання!

– Чи оцінюється естетична цінність і краса кінцевих результатів при арттерапії?
– Ні! Найважливішим є сам процес творчої діяльності! Але… роздуми над продуктом творчості (малюнком, композицією, скульптурою) – це джерело інформації про вас, ваші проблеми й шляхи їх подолання. Саме під час роздумів над результатом творчості знаходяться потрібні рішення. Ефект «інсайту», прозріння – це дуже важливий момент в арттерапії, його не створить жоден психолог, яким би висококласним спеціалістом він не був. Саме ви пізнаєте свій внутрішній світ і робите висновки.

– Розглядання картин, слухання музичних творів… це також арттерапія?
– Так, це пасивна методика цього напряму розвитку особистості.

– Чи можна працювати онлайн?
– Так! Ефективність роботи не знижується.

Для участі потрібно лише зареєструватися на сайті https://confidence.net.ua/ 

Чекаємо!

Чи бачили ви коли-небудь хом’ячка? Бачили, і навіть тримали на руках – гладили, годували? А чи бачили ви 35 мільярдів хом’ячків, які стоять, скажімо, в одну лінію та хрумкають моркву (хом’ячки люблять моркву?). Не бачили? А якщо я вам скажу, що наша шкіра має 35 мільярдів хомячків, ой, вибачте – 35 мільярдів клітин! Так-так, уявіть собі, що ваша шкіра складаєть з 35 мільярдів клітин. Правда, чи мало? От як-би взяти всіх тих хрумкотілих хом’ячків та дійсно поставити в одну лінію, то їх вистачить, щоб оточити все Сонце! Ну, ви зрозуміли яке сонце – що над головою.

Ось вам ще ‘пять цікавезних фактів про шкіру:

1. Шкіра важить від 4 до 8 кілограмів (тож вона важча, ніж мяч для боулінгу).
2. Шкіра повністю змінюється що кілька тижнів.
3. Клітини шкіри утворюються швидше, ніж будь-які інші клітини у твоєму тілі.
4. Губи – одна з не багатьох частин тіла, на яких немає потових залоз, саме тому вони можуть бути сухими й тріскатися в спекотну поогду.
5. Пам’ятаєте про моркву? Виявляється, якщо їсти дуже багато моркви, тошніше, якщо лише її їсти цілими місяцями, то можна підвищити рівень речовини бета-каротин у своїй крові. І шкіра може пожовтіти, долоні точно будуть мати моркв’яний відтінок. І що робити? Просто перестати хрумкати так багато моркви, і все буде добре. Поділіться з вашим хом’ячком)

Ще більше правди (там і байки є) про шкіру можна почитати на сторінках Книги «Анатомія для дітей» Адама Кея. Саме ця книга стала натхненням для написання цього допису.