У слові «асистент» є одна особливість: воно легко створює ілюзію, що йдеться про людину, яка має бути поруч із кимось конкретним і допомагати саме йому. У контексті інклюзивного навчання ця ілюзія може стати причиною серйозного непорозуміння.
Особливо часто з нею стикаються батьки, які лише починають знайомитися із системою інклюзивної освіти. Вони чують про асистента вчителя й можуть сприймати його як фахівця, який супроводжуватиме їхню дитину протягом усього навчального дня, допомагатиме їй у побутових ситуаціях, стежитиме за безпекою та фактично буде постійно поруч.
Але асистент учителя — це не особистий працівник дитини.
Асистент учителя є учасником освітнього процесу і працює у взаємодії з учителем. Його завдання пов’язані з організацією інклюзивного навчання: адаптацією освітнього середовища, урахуванням потреб дітей, допомогою в організації навчального процесу та забезпеченням можливості для дитини брати в ньому участь.
І саме тут важливо провести межу між двома різними видами підтримки.
Якщо дитині потрібна допомога під час прийому їжі, переодягання, користування туалетом, пересування школою, орієнтування у просторі, комунікації чи забезпечення фізичної безпеки, виникає цілком практичне питання: хто саме має надавати цю допомогу?
Чинний порядок організації інклюзивного навчання розмежовує ці функції. Індивідуальні соціальні та соціально-побутові потреби дитини має забезпечувати асистент учня.
На папері все може виглядати достатньо зрозуміло. На практиці ж саме на цьому етапі для родини нерідко починається складна ситуація.
Батьки бачать у школі асистента вчителя й очікують, що він допоможе дитині. Асистент пояснює, що частина такої допомоги не належить до його функцій. Учитель не може залишити клас, щоб постійно супроводжувати одну дитину. У школі говорять про необхідність асистента учня. А батьки іноді дізнаються про це вже після того, як дитина почала навчання.
Проблема тут не обов’язково в чиємусь небажанні допомогти. Часто вона виникає значно раніше — через нечітко визначені очікування та відсутність попередньої розмови про те, яка саме підтримка потрібна дитині.
Тому питання асистента учня варто обговорювати не 1 вересня і не тоді, коли вже виникла проблема, а завчасно.
І починати потрібно не лише з діагнозу чи висновку фахівців, а з реальних потреб дитини. Наскільки вона самостійна? У чому саме їй потрібна допомога? Чи може вона самостійно пересуватися школою, користуватися туалетом, приймати їжу, комунікувати, реагувати на потенційно небезпечні ситуації? Яку підтримку школа вже може забезпечити, а для чого потрібен окремий супровід?
Батьки мають отримати відповіді на ці запитання ще до початку навчання. Вони повинні розуміти, яку підтримку може надати школа, для чого потрібен асистент учня, хто може виконувати цю функцію та як саме буде організований супровід.
Це важливо не для того, щоб заздалегідь створити чергову точку конфлікту між батьками та школою. Навпаки — щоб конфлікту не виникло.
Асистент учителя не має компенсувати системні прогалини. Учитель не може одночасно проводити урок для всього класу і забезпечувати постійний індивідуальний супровід однієї дитини. І родина не повинна залишатися сам на сам із необхідністю вирішувати цю проблему вже після початку навчання.
Організація інклюзивного навчання — це управлінська відповідальність керівника закладу освіти. Саме тому потреби дитини та необхідні для неї види підтримки мають бути визначені й організовані завчасно, а не тоді, коли дитина вже опинилася в класі.
Бо найгірший сценарій — не той, коли хтось формально порушив посадову інструкцію. Найгірший — коли всі виконують свої посадові обов’язки відповідно до документів, але дитина при цьому залишається без необхідної їй підтримки.
Інклюзія починається не з того, чи є в штатному розписі асистент учителя. Вона починається з відповідальності за те, щоб конкретна дитина могла бути в школі, навчатися, бути в безпеці та отримувати ту підтримку, яка їй справді потрібна.
