Про інклюзію говорять чимало. Ми радіємо, коли в школах відкриваються інклюзивні класи, коли дитина з особливими освітніми потребами (дитина з ООП) навчається разом із однолітками, коли є асистент учителя, команда супроводу, складена ІПР (індивідуальна програма розвитку).
Але…
Хоч моє питання може вас трохи збентежити, я все ж спитаю:
«А де в усьому цьому сама дитина?»
Бо інклюзія починається не з наказу про створення інклюзивного класу чи правильно заповнених документів, а з того, що відбувається з конкретною дитиною щодня: на уроці, перерві, в їдальні, під час спільної гри, екскурсії чи шкільного свята. Дитина може фізично перебувати в класі разом з усіма, але при цьому бути дуже далеко від спільного освітнього процесу.
Наприклад, усі виконують спільне завдання в класі, а одній дитині пропонують окреме, щоб вона просто була чимось зайнята. Діти працюють у групах, а дитина з ООП традиційно залишається поруч із асистентом. На перерві всі спілкуються між собою, а хтось стоїть осторонь. На святі дитині з ООП знаходять місце серед глядачів, бо це простіше, ніж подумати, яку роль вона могла б виконати разом з іншими.
Формально дитина включена в процес. А фактично?
Мені здається, саме тут проходить дуже тонка межа між «дитина перебуває серед інших дітей» і «дитина є частиною спільноти».
Інклюзія не означає, що дитина з ООП повинна робити все те саме, у тому обсязі й тим способом, що й інші. Так само весь клас не має постійно підлаштовуватися під одну дитину.
Для мене справжня інклюзія – це коли ми шукаємо спосіб, як дати конкретній дитині можливість брати участь у спільному житті настільки, наскільки вона може сьогодні, і водночас допомагати їй поступово розширювати ці можливості.
Якщо дитині складно працювати в групі впродовж двадцяти хвилин, то, можливо, хай це будуть п’ять хвилин. Якщо дитина не може виступити на сцені разом з усіма – можна знайти для неї іншу посильну роль.
Важливо, щоб ми не приймали рішення за дитину наперед: «вона не зможе», «їй буде важко», «нехай краще посидить». Бо тоді під виглядом турботи ми можемо дуже непомітно почати виключати дитину з того життя, заради включення в яке й створювалася інклюзія.
Цей допис не про звинувачення вчителів, шкіл чи інших дотичних до інклюзивного процесу осіб!
Навпаки! Ми дуже добре розуміємо, яке навантаження сьогодні витримують педагоги. Інклюзія справді складна. В одному класі можуть бути діти з абсолютно різними потребами. Учителю потрібно одночасно навчати весь клас, взаємодіяти з асистентом, виконувати програму, оцінювати результати й знаходити підхід до кожної дитини. Іноді педагог просто не знає, як саме включити дитину з ООП у спільну діяльність. Саме тому якісна інклюзія – це відповідальність НЕ ОДНІЄЇ людини. Це робота команди: вчителя, асистента, фахівців, адміністрації, батьків і, наскільки це можливо, самої дитини. Бо якісна інклюзія не повинна триматися на героїзмі одного вчителя.
Якщо ми хочемо, щоб учитель мав ресурс підтримувати дитину, хтось має підтримати самого вчителя. І, можливо, саме тут нам усім варто змінити оптику. Не питати лише: «Чому вчитель цього не зробив?», а частіше запитувати: «А чи дали ми вчителю достатньо знань, інструментів і підтримки, щоб він міг це зробити?»
Для нас інклюзія – це не ситуація, у якій школа залишається сам на сам із потребами дитини, а батьки – сам на сам зі своїми очікуваннями та страхами. Це спільна робота, де кожен має свою частину відповідальності, де є спільна мета – дитина, яка має своє місце серед інших дітей, може навчатися, розвиватися, спілкуватися і поступово ставати більш самостійною.
