Батьки дітей з особливими освітніми потребами добре знають цю абревіатуру. Фахівці й педагоги – тим паче.
ІПР: індивідуальна програма розвитку – це коли зібрано команду супроводу, визначено цілі, прописано потреби дитини, адаптації та модифікації, корекційно-розвиткові послуги, поставлено підписи. Це документ, в якому формально все зроблено правильно.
Але що після створення ІПР змінюється в житті конкретної дитини? Не в документах, звітах, папка, які можна показати під час перевірки, а в понеділок о 9:15 на уроці математики.
Чи знає вчитель, що дитині складно сприймати довгу усну інструкцію? Чи готовий розділити пояснення на кілька коротких кроків? Чи знає, що дитині може знадобитися більше часу на виконання завдання? Чи розуміє, коли потрібно допомогти, а коли, навпаки, трохи почекати й дати можливість зробити самостійно? Чи знає, що саме ми зараз формуємо і навіщо? Бо в цей момент ІПР перестає бути документом і починає бути інструментом підтримки дитини.
На мою думку, одна з найбільших небезпек будь-якої системи – коли форма поступово починає замінювати зміст. Ми можемо дуже правильно сформулювати цілі, провести засідання команди супроводу, заповнити необхідні таблиці й водночас майже нічого не змінити в щоденному досвіді дитини.
А для кого ж тоді ІПР?
Я переконана, що хорошу програму можна перевірити дуже просто – не кількістю сторінок і складністю професійних формулювань, а практичним втіленням. Спитаймо себе: як реалізація певної цілі допоможе дитині жити, навчатися, спілкуватися, ставати самостійною? Якщо відповісти складно – варто ще раз подумати про ціль.
«Покращити комунікативні навички» звучить правильно. Але що це означає для дитини? Навчитися попросити про допомогу? Сказати, що вона не зрозуміла завдання? Відмовитися прийнятним способом? Звернутися до однокласника? Повідомити, що їй боляче чи страшно?
«Розвивати соціальні навички» – теж хороша мета. Але яку саме навичку ми хочемо побачити в реальному житті? Дочекатися своєї черги? Приєднатися до гри? Домовитися? Звернутися по допомогу? Що конкретніше ми відповідаємо на ці питання, то більше шансів, що індивідуальна програма розвитку працюватиме не для документації, а для дитини.
ІПР – це не перелік того, чого дитина не вміє. Коли ми дивимося лише на дефіцити, дуже легко перестати бачити саму дитину. Її сильні сторони, інтереси, мотивацію, те, що вона вже може робити самостійно, і те, на що ми можемо спертися, навчаючи нового.
Відповідно, ІПР не може бути відповідальністю лише асистента вчителя. Якщо про потреби дитини знає тільки асистент, а решта дорослих продовжують працювати так, ніби цього документа не існує, – індивідуальної програми розвитку фактично немає. Є документ, і є людина, яка намагається самотужки його реалізувати.
Саме тому команда супроводу це не ті, хто кілька разів на рік збираються за одним столом і ставлять підписи, а ті, хто домовляються про конкретну відповідальність щодо дитини. Важливою тут є і роль батьків – не як тих, кого запросили ознайомитися й підписати документ, а як членів команди, які знають свою дитину в іншому середовищі й можуть сказати те, чого школа просто не бачить.
Отже, на мою думку, питання «Чи правильно ми заповнили ІПР?» варто змінити на «Що завдяки цій програмі стало для дитини можливим уже сьогодні з того, що вчора ще було неможливим?»
Якщо ми можемо назвати ці зміни, тоді ІПР працює. Якщо ж ні, то потрібно повернутися до документа. Повернутися не для того, щоб переписати в ньому кілька рядків, а для того, щоб таки відбулися зміни на краще в житті дитини. Бо саме ці зміни мають бути головним результатом реалізації ІПР.
